Сміх у часі життєвих катастроф

Abstrakt

Методологічну основу вивчення сміху та травми становлять провідні теорії сміху, а також можливості антропологічного, зокрема антропоцентричного підходу. Це викликає необхідність переосмислення ролі й місця традиційної філологічної термінології, актуалізує ключові поняття: дискурс, комунікація та контекст (історичний, соціальний, комунікативний), а також категорії виконавство, усний текст, інтерпретація, традиційні ролі й компетенції учасників комунікативної тріади. Усний текст розглядається як форма дискурсу, а його виконання – передусім як відповідь на потреби авдиторії, що формується відповідно до ситуації та складу учасників. Нові акценти також розставляються в методології польових досліджень та текстології. Основну увагу спрямовано на сміхову культуру різних історичних періодів (Друга світова війна, катастрофа на Чорнобильській АЕС, Майдан, Революція Гідності, а також триваюча боротьба за незалежність у протистоянні з російським вторгненням), що аналізується з урахуванням актуального соціального й комунікативного контексту, в якому виникають емоції та формуються вербальні тексти через взаємодію мовця й авдиторії. Це дозволяє застосовувати не лише погляд зовнішнього спостерігача, а й автоспостереження дослідника як учасника подій, врахувати можливі альтернативи й варіанти інтерпретації з боку інших учасників із різним комунікативним досвідом. Сміхова культура є джерелом стійкості та внутрішньої сили, вона функціонує як динамічний механізм, що дозволяє виконавцям задовольняти комунікативні потреби слухачів у кризові часи.